Після закінчення першого тижня Великого посту у преси виникло більше бажання обговорити його різноманітні аспекти. Усе докладно про піст розповідає Н.Смєтаніна у статті “Пост – не смирительная рубашка” (Вечерние вести, 3.03.2004 р.). Тут розглядаються і внутрішній і зовнішній боки посту, даються поради на різні випадки життя, а також визначається суть посту. “Основа поста – борьба с грехом. Один из способов этой борьбы – воздержание от пищи, ибо, по утверждению святых отцов, “толстое чрево не родит тонкого смысла”, “пища излишняя делает тело чрезмерно нагруженным кораблем, который при малом движении волн идет ко дну”.
Також про піст іде мова в інтерв’ю з російським дієтологом Анатолієм Волковим, опублікованому в “Фактах” за 3.03.2004 р. Тільки тут дається не християнське, а виключно тілесне – “дієтологічне” тлумачення користі від посту. Проте одна думка тут є особливо цінною, для всіх людей, що дотримуються посту: “проблемы со здоровьем возникают, когда народ начинает разговляться и переедать”.
Величезну статтю Максима Стріхи “Кирилівській церкві винесено вирок”, присвячену проблемі повернення Кирилівського храму Києва православній громаді, опублікувала газета “День” за 4.3.2004 р. Інформаційним приводом для її написання послугувало недавнє проведення Круглого столу, “де обговорювалася подальша доля пам'ятки архітектури домонгольскої Русі - Кирилівської церкви - родового монастиря чернігівських князів Ольговичів, спорудженого у ХII столітті, — пише автор. – Вчені, депутати, культурні діячі обговорювали можливі наслідки передачі Кирилівської церкви у постійне використання Українській православній церкві Московського патріархату”.
Така дивна назва матеріалу насправді має на увазі готовність влади передати храм у користування православній общині (яка фактично ним користується уже десять років).
Просто дивно, скільки може бути презирства до віруючих! Пан Стріха, розглядаючи проблему повернення храмів – пам’яток архітектури – Церкві, абсолютно не вважає останню за їх правонаступницю. Від статті у людини непоінформованої могло б скластися враження про віруючих, як про якихось антикультурних вандалів, а храми, виходить, будувалися виключно для музеїв або культурних закладів.
“…чому ж держава має бути ультралояльною до вимог тільки тих громадян, що об'єднані в релігійну громаду, забезпечуючи одне право (в нашому випадку — на Кирилівську церкву, утилітарно витлумачену лишень як приміщення для богослужінь) і водночас звужуючи інше право — право всіх українців на доступ до Кирилівської церкви як пам'ятки їхньої культури й духовності?” – лунає запитання автора. Отакої! А якби хтось прийшов до пана Стріхи додому жити через те, що там йому більше подобається, аніж у себе, то повернення будівлі господарю в даному разі можна було б трактувати, як порушення конституційних прав “гостя”? А як же віруючим ще можна “тлумачити” храмову споруду, якщо не “як приміщення для богослужінь”? Адже ж будувалася вона саме для цього!
Причому в окремих питаннях автор демонструє свою некомпетентність. “Не можна сказати, що проведення постійних богослужінь пішло на користь унікальній пам'ятці (Кирилівській церкві. – С.Б.). Кіптява від свічок осідає на давніх фресках”. Автор, очевидно, не знає, що саме через фрески в Кирилівському храмі свічки ніколи не запалюють – то звідки ж тоді взялася би кіптява?
Пан письменник зайшов іще далі і заявив, що “якщо оцінювати ситуацію за науковими критеріями, то, починаючи з кінця 1980-х, Україна пережила хвилю нищення пам'яток церковного мистецтва, цілком співвимірну з наслідками останньої антирелігійної кампанії хрущовської доби” через те, що храми і монастирі почали повертати Церкві. Вважаю, подібне навіть не варто й коментувати. Усі знають, скільки храмів було повернуто з небуття віруючими за останні п’ятнадцять років, скільки спаплюжених святинь отримали достойний вигляд. Тому подібні порівняння можна розцінювати просто як цинізм.
Ще у статті пропонується запозичти “європейський досвід” у даній ситуації. “Чому, нарешті, церкву в Україні не намагаються привчити до розумного компромісу з культурою, — компромісу, що став повсякденною практикою всіх цивілізованих країн? Щоб переконатися в тому, досить лишень зайти до головних храмів європейських столиць, які є водночас і музеями, і концертними залами”. Тут перелік можна було б продовжити. Так, сьогодні у “розвиненій” Європі старовинні храми повсюди перетворюються на кафе, ресторани, бари, зали для дискотеки або зали для демонстрації творів модельєрів… То якщо до такого “розумного компромісу з культурою” і нам сьогодні радять іти, тоді вибачайте, але краще ми будемо шукати іншого, власного, шляху.
В газеті “День” за 2.03.2004 р. вийшло інтерв’ю, яке дав агентству "National Catholic Reporter" Роберт Тафт – єзуїт, “відомий католицький вчений у царині православ’я”. Перекладачем інтерв’ю з англійської була К.Гудзик. Звісно, такого матеріалу (який вийшов і обговорювався в багатьох інтернет-виданнях) газета пропустити не могла, адже стільки “грамотного” бруду на православних давно ніхто не виливав. Хоча в даній версії найрізкіші висловлювання Р.Тафта було викинуто і залишились лише “розмірковування” з приводу можливого проголошення патріархату УГКЦ і реакції на це православних. Проте, щоб мати уявлення, що це за людина, яка подається в газеті як “відомий католицький вчений в царині православ’я”, слід навести деякі фрагменти з інтерв’ю, які не увійшли в версію “Дня” (цитуємо мовою перекладу за інтернет-порталом Credo.ru).
Отець єзуїт чомусь вважає, що “почти все нынешние украинские православные — это католики, которые были вынуждены перейти в Православную Церковь и по тем или иным причинам остались в ее лоне”. Якщо подібну позицію можна трактувати як “католицьку науку в царині православ’я”, то чого варта така наука?
Щоб охарактеризувати логіку православних, священик вдається до такого прикладу: “Предположим, Вы высадились на европейском берегу Атлантического океана. Чем дальше Вы продвигаетесь в южном или в восточном направлениях, тем хуже становится все, за исключение кухни. Мало-помалу исчезают логика и рациональность, и в конце концов все сводится к истерии и крайней эмоциональности”.
А от непоганий зразок характеристики православного священноначалія: “необходимо понимать, что многое из того, что предпринимают иерархи Русской Православной Церкви, есть следствие их лунатического блуждания”. Цікаво тільки, чи це його приватна думка, а чи думка частини католиків?
Особливо ж цікавим є такий “братський” аналіз. “По существу, в русской православной иерархии есть три группы. Прежде всего, это настоящие сумасшедшие, крайне правые фанатики. Это те, кто называет Распутина святым и тому подобное. Затем - те, кто подобно митрополиту Кириллу, открыты для общения, достаточно образованны, поддерживают экуменические идеи. И наконец, есть средняя группа - консерваторы, которые, однако, не будут с пеной у рта настаивать на своем. Группа, к которой относится митрополит Кирилл, чрезвычайно мала”.
Вищенаведені думки “вченого” не попали на сторінки “Дня”, але невже потрібно наводити думки (до того ж із купюрами) людини, яка дозволяє собі подібні пасажі? Що корисного зможе з них узяти читач? Чи не компрометують подібні церковні чиновники саму Римську церкву? Адже подібна неповага до східних братів по вірі (у яких, виявляється, усе, окрім кухні, погане) – не найкраща візитка і для самих західних братів. |
