Шостий тиждень Великого посту не представляв для ЗМІ якоїсь особливої цінності з точки зору релігійного життя. З-поміж кількох публікацій на церковну тематику можна виділити статтю Г.Гаєвської “Місто Ярослава” (Хрещатик, 30.03.2004 р.), у якій розповідається про створення охоронної зони навколо найголовнішого православного храму України – київського Софійського собору. Слід зазначити, що протягом останніх років собор, враховуючи його заповідний статус, переживає певні складнощі, починаючи від недостатнього фінансування і закінчуючи прямою загрозою його руйнації через певні будівельні роботи, що могли б проходити поруч з ним. “…територію поряд із храмом забудували так щільно, що й 76-метрову дзвіницю побачиш лише з певних точок, - описує нинішню ситуацію журналістка. – Територія верхнього міста й досі вабить інвесторів, котрі прагнуть звести висотки, аби з вікон споглядати мальовничі види Києва та Дніпра. Проте такі вежі можуть загородити пам’ятку й зіпсувати архітектурний ансамбль навколо неї. На думку істориків, це зменшить його цінність”. Саме це, пише газета, стало основною причиною створення охоронної зони, проект якої нещодавно було схвалено містобудівною радою при Головкиївархітектурі.
“Отже, відтепер 112 гектарів оточує умовний кордон завдовжки 5,4 тисячі метрів. Він пролягає Ярославовим Валом від Золотих воріт до колишньої Галицької брами на Львівській площі, далі – до Андріївської церкви, Михайлівського Золотоверхого монастиря. Спускається вулицями Трьохсвятительською, Костьольною до Лядських воріт та піднімається вздовж вулиць Грінченка й Прорізної”.
Що на практиці означатиме ця зона, в газеті пояснює заввідділу історико-архітектурних досліджень міського середовища НДІ теорії та історії архітектури і містобудування Євген Водзинський: “означену територію не “муміфікують”: там можна будувати, але за суворими правилами. Певно, інвестори не самі обиратимуть майданчик, а задовольнятимуться запропонованими ділянками… Проекти майбутніх споруд мають вписуватися в історичний стиль, зокрема не перевищувати традиційну поверховість”.
Хочеться сподіватися, що відтепер Київська Софія буде більш убезпечена від різного роду будівельних авантюр, як це мало місце до недавнього часу. Тепер залишилося оживити храм православним богослужінням.
В тижневику “Зеркало недели” за 27.3. – 2.4.2004 р. у статті К.Щоткіної “Икона как "представительский жанр" розповідається про щойно видану видавництвом “Родовід” книгу “Давня українська ікона з приватних збірок”, де досліджуються історія і різновиди української ікони. Журналістка констатує, що видавництву вдалося поєднати “представницький” (тобто, так би мовити, подарунковий) характер книги “с богатым содержанием - в первую очередь с действительно немалым количеством иллюстраций, доносящих до читателя сюжеты и формы традиционной украинской иконописи. Статья одного из составителей альбома О.Сидора дает представление не только о развитии иконографических традиций на территории Украины, но и о некоторых перипетиях собирания коллекций старинных икон, что местами придает традиционно справочному тексту довольно увлекательный сюжет”.
Як вважає авторка статті, “конечно, главное в этой книге - репродукции, составляющие основную часть объема. Преобладают иконографические образцы из Западной Украины - Львовщина, Волынь, Закарпатье, Ивано-Франковская область. Т.е. трудно проверить утверждение д-ра Мирослава Татарина, высказанное во вступительном слове, что украинские иконы со всей территории Украины отражают западные влияния. Разумеется, большинство икон, представленных в альбоме, их отражают. Ведь из 235 представленных образцов лишь 27 - из Центральной, Южной Украины или Слобожанщины. А "европейские" веяния в западноукраинской иконографии, развивавшейся при заметном католическом влиянии как до, так и после Берестейской Унии, вполне объяснимы”.
Проте, як вважає К.Щоткіна "Региональная неровность" альбома - неизбежное следствие составления по принципу "что есть в частных коллекциях", что ничуть не обесценивает эстетического значения альбома. Просто это надо учитывать при попытках обобщенных суждений об иконографии Украины в целом.
Насамкінець хочеться разом із журналісткою задатися питанням: “попадет ли этот альбом в руки тем, кто захочет и сможет анализировать и рассуждать? Появится ли он в библиотеках художественных вузов, исследовательских институтов, на книжных полках искусствоведов и историков? А может, он повторит судьбу своих гораздо менее привлекательных коллег по "представительскому жанру" и, гордо завернувшись в красивую суперобложку, пройдет мимо своего читателя?” Будемо надіятися, що дане дослідження все-таки дійде до свого читача. |
