 | | |
Архієпископ Львівський і Галицький Августин,
Голова Синодальної Богословської комісії
Української Православної Церкви
„По плодах їх впізнаєте їх” – вчить Святе Письмо. І те що наш постійний Круглий стіл, перш за все, завдяки організаторам цих зустрічей - Центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, є спроможним не тільки обговорювати ті, чи інші питання, але й висловлювати погоджену точку зору, свідчить про те, що ми можемо не тільки говорити, але й домовлятися. І це є добрим плодом нашої тривалої праці.
Зважаючи на те, що проект „Концепції державно-церковних відносин” став результатом кропіткої роботи і враховує головні (хоча, можливо, і не всі) побажання традиційних церков і релігійних організацій України, я хотів би зупинитися не на аналізі запропонованого тексту, а на загальних головних сучасних церковно-державних відносин.
По-перше, і це є принциповим для Української Православної Церкви, про які державно-церковно відносини можна вести мову, коли держава і досі не визнала Церкву як єдину організаційну структуру і юридичну особу? З точки зору сучасного права, в нашій державі не існує поняття церкви, як єдиного об’єднання. І кожний, говорячи про „церкву”, може розуміти все що завгодно. Де-факто, визнаючи Церкву, держава і досі не визнала її де-юре. І це при тому, що ми маємо відповідні рекомендації Ради Європи. А розмови про несвоєчасність чи тимчасову недоцільність такого визнання нагадують принцип революційною необхідності, який використовували більшовики. Навіщо ж повторювати їх помилки і сіяти серед церковних людей недовіру до власної держави?
По-друге, принцип партнерських взаємовідносин держави і церкви та невтручання у внутрішні справи один одного у сучасному світі є наріжним. Але саме як втручання у внутрішні справи церкви, можна розцінювати постійні заклики державних службовців найвищого рангу, в тому числі і народних депутатів до створення „єдиної помісної церкви”. Ми настільки звикли до таких закликів, що вже не звертаємо увагу на те, що це є, м’яко кажучи, некоректним, схожим на те, якби лідери найбільших церков та релігійних організацій України закликали б усі політичні сили в державі до створення „єдиної справжньої української політичної партії”.
А посилання на нашу історію та досвід державотворення святого рівноапостольного князя Володимира тут є зовсім недоречним. Володимир будував не світську державу, і не відокремлював державу від Церкви, а вважав її одним з головних інститутів давньоруської держави.
Якщо держава і справді відокремила себе від церкви і при тому бажає з нею співпрацювати, то хай не висуває до церков вимогу подолати внутрішні межконфесійні суперечки або усунути відмінності, а ставить перед релігійними організаціями справді суспільноважливі завдання, як то: виховання та освіта дітей та молоді; капеланське служіння у всіх його вимірах (у війську, місцях позбавлення волі, лікарнях, учбових закладах тощо); соціальне служіння та допомога нужденним, людям з особливими потребами (як ми називаємо інвалідів), людям, що потребують суспільної реабілітації (наркоманам, ВІЛ-інфікованим, дітям вулиці та звільненим засудженим).
І повірте, ми (я маю на увазі представники різних церков) швидше домовимося між собою, щоб мати можливість виконувати служіння, до яких ми покликані нашою вірою і сумлінням. Це я кажу як голова Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними силами та іншими військовими формуваннями. Ми з колегами з інших християнських конфесій маємо не лише досвід спільного обговорення проблем служіння у війську та місцях позбавлення волі, але й конструктивної співпраці. Я впевнений що, наприклад, капеланство буде впроваджене дуже швидко, коли держава не тільки буде запитувати, що з цього приводу думає церква, але прийме відповідне рішення про впровадження такого суспільного інституту. Це стосується і викладання релігійних дисциплін у школі. Можна безкінечно сперечатися про доцільність або недоцільність, але якщо буде прийняте позитивне рішення, то протягом досить незначного часу будуть відпрацьовані і навчальні програми, і підручники, і підготовлені кадри. Якщо буде замовник (в даному випадку це держава), завжди знайдуться і виконавці.
По-третє, якщо держава сама взяла на себе забов’язання відновити права церков і релігійних організацій та подолати наслідки атеїстичного режиму, то вона при цьому повинна керуватися принципами історичної та юридичної справедливості, а не мало не необільшовцькою політичною або псевдодержавною необхідністю. Бузумовне, справедливе та чітко виписане в законі та підзаконних актах (із зазначенням термінів) повернення справжньому власнику і правонаступнику всього церковного майна (включаючи пам’ятки архітектури і мистецтва), а також відновлення, між іншим, і економічної бази церков (що забезпечуватиме утримання майна та соціальне служіння) може стати насправді твердим підґрунтям для справжніх партнерських відносин між державою і церквою.
І останнє, про що хотілося б сказати перед початком передвиборчих перегонів. Держава і політичні партії повинні усвідомити необхідність відмови від спокуси використовувати церкви у політичній боротьбі та боротьбі за владу. Це, звичайно, може принести тимчасовий успіх, але у майбутньому неминуче зруйнує механізми внутрішньої регуляції суспільства. Треба пам’ятати, що церква повинна бути на боці чинної влади щодо необхідності дотримання миру, злагоди і взаєморозуміння в суспільстві. Але одночасно вона може бути і на боці опозиції, коли мова йде про інтереси бідних, знедолених та порушення прав людини на роботу, заробітну плату, соціальну захищеність. Але при цьому головне покликання Церкви полягає у тому, щоб вести народ і людину до Царства Небесного. При цьому навіть через служіння ближньому служити Богові. Отож віддаючи належне кесареві (тобто державі), ми просимо владу (а в її особі - державу) віддавати належне Богові і Його Церкві.
|
