Людинi властиво прагнути Iстини i шукати Правди. I не просто правди, а Божої Правди. Колись блаженний Августин говорив: «Не спокiйне моє серце, Господи! Не спокiйне, аж поки не заспокоїться в Тобi». Якщо людську правду ми черпаємо з довколишнього свiту, то Божу iстину - з Божого джерела, iз Святого Письма.
Пiсля 70-лiтнього атеїстичного тиску на релiгiю, її паплюження, вiдкритого переслiдування вiруючих, духовного голодомору тепер багато людей повернулися лицем до Бога. Взялися читати, вивчати i навiть тлумачити святу Бiблiю. Але, не маючи належної пiдготовки, дехто тлумачить її по-своєму, iнодi заздалегiдь упереджено; до Божої iстини приплiтаються людськi помилки, вiд чого страждають шукачi iстини та їхні послiдовники, з’являються все новi й новi секти та єресi, які ведуть людей не до Бога, а вiд Нього.
Внаслiдок невмiлого користування Бiблiєю, необережного трактування, а то й просто зловживання нею тепер на свiтi вже iснує 3500 рiзних сектантських течiй, кожна з яких претендує на повноту Божої iстини i називає себе християнською Церквою. Але Христос говорив: «Я збудую Церкву Мою» (Мф. 16, 18). З цих слiв видно, що в Божому планi була побудова Церкви, а не Церков, що Він збудував тільки одну Свою Церкву, одну християнську течiю, а не три тисячi п’ятсот.
Як же людям тепер, серед цього сектантського хаосу, знайти саме ту Церкву, про яку говорив Iсус Христос? Найпростіший спосiб - це вдатися до iсторiї: iстинна Церква - є найдревнiша Церква. Христос заснував Свою Церкву в 33-му роцi пiсля Свого народження, себто в першому сторiччi. Тодi була лише одна Церква - Православна. Лютеранство, кальвiнiзм, баптизм, пашковщина, толстовщина, п’ятидесятники, ієговісти, суботники, адвентисти з’явилися пiзнiше - у XVI-XX сторiччях. Зрозумiло, що це не є церкви Христовi, вони - людськi. Христос до їх виникнення не має нiякого вiдношення.
Ми не маємо змоги розглянути тут усi 3500 сект або вступити з кожною з них окремо в полемiку. Та оскiльки усi вони мають антиправославну платформу, то ми, по можливостi, постараємося коротко тут показати, як i у що вiрує наша Церква i як вiрять сектанти.
Перш за все ми, православнi, вiримо в Христа - нашого Спасителя, Котрий про Себе сказав: «Я є Путь i Iстина, i Життя» (Iн. 14, 6). Ми вiримо в те, що «Один Господь, одна вiра» (Єф. 4, 5) i тому визнаємо лише одну «Святу Соборну Апостольську Церкву», яку заснував Христос i яку проповiдували апостоли. Iнших вiрувань - самочинних, саморобних, породжених лжехристами i лжеапостолами, - ми не визнаємо, бо вони порушують єднiсть Церкви Божої, єднiсть стада, про яке Спаситель говорив: «I буде одне стадо i один Пастир» (Iн. 10, 16).
Сектантськi вожаки, якi тепер майже щотижня вигадують нову релiгiю, розганяють це стадо, тому в ньому вже нема єдностi, а неслухнянi вiвцi виходять з-пiд опiки Пастиреначальника i стають здобиччю вовкiв.
Господь не раз у Своєму святому Євангелiї попереджав, що настануть лихi часи для Церкви. Вiн казав: «Бережiться, щоб хто не спокусив вас, бо багато хто прийде пiд iменем Моїм, i казатиме: «Я - Христос», - i багатьох спокусять» (Мф. 24, 4). «Тодi, якщо хтось скаже вам: ось, тут Христос (у Лютера чи в Кальвiна), або там (у Пашкова, Мiллера чи Муна), не йміть віри: бо встануть лжехристи i лжепророки i покажуть великi знамення та чудеса, щоб звабити, якщо можливо, навiть i обраних» (Мф. 24, 23-25).
Про це саме писав i апостол Павло до єфеських єпископiв: «Я знаю, що пiсля мого вiдходу прийдуть до вас лютi вовки, якi не щадитимуть стада; та і з вас самих повстануть люди, котрi говоритимуть неправдиво, аби повести за собою учнiв» (Дiян. 20, 28-30).
Вiдчуваючи духом, що в наш 20-й безбожний, хаотичний вiк замiсть однiєї Церкви iснуватиме аж 3500, цей апостол пише: «Благаю вас, браття, остерігайтесь тих, хто чинить розбрат та спокуси всупереч вченню, якому ви навчились, i ухиляйтеся вiд них» (Рим. 16, 17-18). Те саме застереження ми читаємо i в апостола Петра. Вiн пише: «Були i лжепророки серед людей, як i у вас будуть лжевчителi, котрi внесуть згубнi єресi i, вiдрікшись від Владики, Котрий відкупив, накличуть на себе скору погибель. I багато наслідують їхню розпусту і заради них дорога істини буде в ганьбі» (2 Пет. 2, 1-3). «Ви, улюбленi, - каже апостол Iуда, - пам’ятайте проречене Апостолами Господа нашого Iсуса Христа. Вони говорили вам, що в останнiй час з’являться ганьбителi, що діють за своїми нечестивими похотями. Це люди, котрі відділяють себе (від єдності віри), душевні i не мають духа» (Iуд. 1, 17-19).
Деякi сектанти i самi вiдчувають, що в них щось не так. Вони бачать, що розбита єднiсть мiж християнами, про яку весь час говорив i до якої закликав Христос; що нема вже єдиного Христового стада, що вiвцi розбiглися в усi боки i вже не слухаються Пастиря свого. Та щоб якось виправдатися, сектанти кажуть часто таке: «Адже до Бога можна йти рiзними дорогами. Не обов’язково всiм iти однiєю».
Це було б так, якби було багато богiв. Але до Одного Бога веде лише одна дорога. Тому Христос i сказав: «Я є Путь» (Iн. 14, 6) - одна путь, бо одна iстина, а не багато їх. Рiзними дорогами можна прийти до визнання Бога як Творця Всесвiту. Але замало визнавати iснування Бога як Вищого Розуму i не заперечувати Його присутностi у свiтi для того, щоб бути спасенним. Для викуплення роду людського Бог послав Сина Свого Єдинородного. Iсус Христос - це та єдина дорога для спасiння душi людської, смисл i значення якої розкриває у своєму вченнi свята Христова Церква. Отже - Один Христос, одна Церква, одна дорога до спасiння.
Багато дорiг пропонують тi, розбещенiсть котрих вимагає вiд них обгрунтованого скасування обмежень, зумовлених виконанням Заповiдей Божих i прагненням виправдати свiй вiдхiд вiд «вузького шляху», що його пропонує людинi Христова Церква.
Один протестантський пастор сказав менi, що всi релiгiї - це Божi квiти. I як квiти всi приємнi та милi, так приємнi й милi для Бога всi релiгiї, хоч вони й рiзнi за своїми барвами та структурою. Я тодi на це сказав: «А «Бiле Братство», в якому одна жiнка себе оголосила водночас Христом i Богородицею, - це теж квiтка? А секти, якi не вiрять у Христа, в Тройцю, в рай i пекло, - вони теж квiти?» Пастор, подумавши, вiдповiв: «Мабуть, не кожну квiтку можна ставити на стiл».
Отже, секти - це не квiти i не путi, а лише руйнiвна робота сатани.
Секти - це не нове явище. Вони були i за часів святих апостолiв. Якби вони, цi секти, були квiтами та дорогами до Бога, то апостоли не виступали б проти них. Апостол Павло пише до Тимофiя про єретикiв Гіменея та Олександра, якi, вiдкинувши «добру совiсть.., зазнали загибелі корабля у вiрi» i котрих апостол «передав сатанi, щоб вони навчились не богохульствувати» (1 Тим. 1, 20). I вдруге вiн пише Тимофiю: «А непотрiбної балаканини уникай, бо вони ще бiльший будуть мати успiх у беззаконнi, i слово їхнє, як рак, буде розповсюджуватись. Такими є Гіменей i Фiлiт, котрi вiдступили вiд iстини, кажучи, що воскресiння вже було, i руйнують у декого вiру» (2 Тим. 2, 16-18).
Пергамськiй Церквi Господь устами Iоанна Богослова каже: «Але маю трохи проти тебе, тому що є в тебе там ті, які дотримуються вчення Валаама..., i в тебе є ті, які держаться вчення николаїтiв, котре Я ненавиджу» (Одкр. 2, 14-15).
На змiну цим єретикам прийшли iншi: маркiонiти, якi вiдкидали Бiблiю; гностики, якi змiшували християнство з язичництвом; арiани, що не визнавали Христа Господом; несторiани, монофiзити, монофелiти та iншi, з котрими боролась Церква, щоб зберегти i донести до нас чистоту християнського вчення.
Те, що робили древнi єретики, засудженi Богом вустами апостолiв, тепер чинять сучаснi. Вони, вiдiрвавшись вiд Апостольської Церкви, будують свої власнi, за своїм уподобанням. У журналi «Баптист» у 1911 роцi вони писали: «Ми вiдiйшли вiд усiх iнших християнських громад i заснували свою церкву... i увесь складний механiзм баптистського життя». У цьому самому журналi голова всiх баптистiв Джон Клiфорд цілком вiдверто говорить про свою саморобну церкву. Вiн пише: «У нашiй новiй формi, як баптисти, ми iснуємо з 1611 року».
Отже, баптисти самi зiзнаються, що вони iснують не з 33-го року, не від часiв Христа, а з 1611, i, таким чином, не можуть називатися Христовою Церквою, а лише самочинною, баптистською.
* * *
Сектанти iнколи, бажаючи виправдатися, кажуть, що для спасiння не конче потрiбно бути членом Православної Церкви, бо Христос сказав: «Де двоє або троє зiбранi в ім’я Моє, там Я серед них» (Мф. 18, 20).
Сектантам слiд знати, що Церкву складають не двоє-троє вiруючих, має бути Повнота Церкви - набагато бiльше. Окрiм цього необхiдно, щоб вiруючi були справжнiми християнами. Бо коли один з них буде гностиком, другий - арiанином, третiй - з «Бiлого Братства», то можна бути певному, що Христа серед них не буде.
У святому Євангелiї говориться ще й таке: «Якщо згрiшить проти тебе брат твiй, піди і викрий його між тобою і ним одним... якщо не послухає, вiзьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свiдкiв пiдтвердилось кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи Церквi» (Мф. 18, 15-20). Ясно, що Церква Христова бiльша, нiж двi або три людини, i сектанти, якi думають по-iншому, помиляються.
Деякi сектанти твердять, що для спасiння досить бути хорошою, порядною людиною, навiть поза Церквою. Проте, iз книги Дiянь ми знаємо, що Корнилiй сотник був «благочестивим, і богобоязливим з усім домом своїм, він творив багато милостинi народові й завжди молився Богу» (Дiян. 10, 2). Одного разу Господь сказав йому через Ангела Свого: «Молитви твої i милостинi твої прийшли на пам’ять перед Богом. Отже, ...поклич Симона, званого Петром, ...вiн скаже тобi слова, якими спасешся ти i весь дiм твiй» (Дiян. 10, 4-6). Петро прийшов до Корнилiя, навчив його, як має вiрити, охрестив його самого i всiх домашнiх його i, таким чином, приєднав їх усiх до Святої Церкви.
Це є свiдченням того, що поза Церквою нема спасiння. Тому i змилувався над Корнилiєм Господь, зробивши його членом Церкви.
Вище ми вже говорили, що Христос створив одну Церкву, а не 3500. Вiн є Главою саме цiєї древньої Церкви, а не багатьох iнших. Отже, сама логiка нам пiдказує, що спасуться лише тi, хто перебуває разом з Тим, Хто головує, Хто очолює цю древню Церкву. Не може розраховувати на вiчне спасіння той, хто не разом з Христовою Церквою, не з її Главою, хто проти Христа, хто вiдкидає Його Церкву.
Сам Христос про це говорив у таких словах: «Я є лоза, а ви - гiлки. Хто перебуває в Менi, i Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нiчого» (Iн. 15, 4-5). Якщо ти будеш гiлкою на живому деревi, тобто будеш у Церквi, ти живитимешся соками вiд цього дерева, тобто Христа. Якщо ти не в Церквi - ти не з Христом, ти та гiлка, яка вiдламалась вiд свого дерева, i кiнець тобi - погибель. Без Христа ти зеленiти не можеш.
Христос Церкву Свою порiвнює зi стадом овець, у якого пастух - Сам Спаситель (Iн. 10, 1-16). Якщо хтось не в стадi, себто не в Церквi, той не має права називати себе вiвцею Христовою, i Христос - не Пастир такому.
* * *
Часом з уст сектантiв можна почути таке: «Ми повiрили в Христа i ми вже спасеннi». При цьому вони посилаються на слова Христа: «Iстинно, iстинно говорю вам: хто вiрує в Мене, той має життя вiчне» (Iн. 6, 47). Люблять сектанти звертатися ще й до апостола Павла, котрий пише: «Благодаттю ви спасенi через вiру, i це не від вас, це - Божий дар: не через діла, щоб нiхто не хвалився» (Єф. 2, 8).
З цього виходить, що сектанти мають надiю спастися тiльки через саму вiру. Та чи ж може нас тiльки вiра спасти? Нiяк! Бо той же апостол писав i таке: «Якщо я маю... вiру, так, що й гори можу переставляти, а любовi не маю, то я - нiщо» (1 Кор. 13, 2). Щось не видно, щоб хтось iз сектантiв «переставляв гори». А це означає, що самої вiри для людини недостатньо. А якщо в них ще й любовi та дiл добрих буде мало, то вони, за словами апостола Павла, - «нiщо».
Апостол Якiв з приводу цього каже: «I бiси вiрять i тремтять» (Як. 2, 19). Iншим разом вiн пише: «Вiра, якщо не має дiл, мертва сама по собi» (Як. 2, 17).
Та це тiльки слова, а на дiлi й сектанти в життi прагнуть творити добро. Вони кажуть: «Ми так живемо, щоб не грiшити. Ми не палимо i не п’ємо вина». А що це є, як не добрi дiла? Тож на вiру свою вони не сподіваються, коли чинять таке?..
Стосовно ж того, що вони не п’ють вина, то це бiльше гординя, нiж чеснота. Адже вiдомо, що першим чудом Христа було перетворення води на вино пiд час весiлля в мiстечку Канi. Якби вживання вина було грiховною справою, то Христос не робив би цього чуда. За сектантським ученням виходить, що Христом тут люди були пiдштовхнутi до грiха. Та це не так: грiх - не вино, а пияцтво. Споживав вино i Христос. Це видно ось із чого. У євреїв була традицiя: на Пасху за святковим столом вони їли агнця i з чашi кожен з них обов’язково пив вино. Iсус, Який жив серед цього народу, не мiг цуратися їхнього звичаю.
Сектанти в рот не беруть вина i вважають це особливою своєю заслугою. У даному випадку вони себе ставлять вище від Самого Христа, хочуть бути святiшими Святого Бога. Вони навiть не розумiють того, що чеснота їхня копiйчана, а грiх оцiнюється в десять тисяч талантiв. Ставити себе вище від Христа - значить непомiрно гордитися. А гордiсть - то є один iз смертних грiхiв. Це Люцифер колись захотiв бути вищим за Бога. Вiн не хотiв на небi бути другим, а прагнув стати першим, через що лишився Божої ласки, благодатi й перетворився на злого духа, на сатану. Вiн став першим,... але в пеклi.
Сектанти, що так хваляться своїм знанням Святого Письма, чомусь забули про Послання апостола Павла до Тимофiя, де вiн своєму учневi радить: «Надалі пий не саму воду, а вживай трохи i вина, ради шлунку твого та частих недугiв твоїх» (1 Тим. 5, 23).
Великий подвижник, молитвеник і постник Iоанн Ліствичник заради смирення їв iнколи трохи м’яса i пив трохи вина, щоб потiм докоряти собi й таким чином убивати в собi сатанинську гордiсть.
Гординя, самовихваляння та занесення себе в списки святих i безгрiшних - ось найтяжчі грiхи, якi ведуть людину до пекла, до начальника й основоположника гордощiв - сатани. Жаль, що цього не хочуть визнавати сектанти. Людину спасає не гордiсть «праведного» фарисея, а смирення митаря.
Святий апостол Iоанн пише: «Коли кажемо, що грiха не маємо, то обманюємо себе, i iстини немає в нас» (1 Iн. 1, 8). Те саме читаємо i в апостола Якова: «Всi ми багато грiшимо» (Як. 3, 2). Апостол Павло пише: «Бог вiрний, а всяка людина неправдива» (Рим. 3, 4). Цей же апостол у Посланнi до римлян пише: «Бо не розумiю, що роблю; тому що не те роблю, що хочу, а що ненавиджу, те роблю, ...i тому вже не я роблю це, а грiх, який живе в менi» (Рим. 7, 15-17). Як бачимо, апостол Павло боровся з грiхом, iз спокусою i не казав про себе: «Я святий, я безгрiшний», ...не кажуть цього й iншi апостоли. Не чинять вони цього через своє смирення. А от сектанти про себе таке говорять. Вони кажуть, що Христос їх вiдкупив Кров’ю Своєю, що вони «одержали виправдання даром, за Його благодаттю» (Рим. 3, 24) i тому вже є святими.
То правда, що ми, все людство, до приходу Христа були в полонi в сатани, у «князя свiту цього» (Iн. 16, 11). Христос дав за нас великий викуп - пролив Кров Свою, i ми стали вiльними. Але спитаймо себе: хiба грiшать тiльки тi, що в полонi, а вiльнi чи не грiшать?.. Христос нас освятив, але святими не зробив; Вiн нас спас вiд грiха, але безгрiшними нас не зробив... Це все треба заробити своєю наполегливою працею, подвигом усього життя.
У книзi Дiянь мовиться: «Багатьма скорботами належить нам увiйти в Царство Боже» (Дiян. 14, 22). Апостол Павло про себе пише: «Сам подвизаюсь завжди мати непорочну совiсть перед Богом i людьми» (Дiян. 24, 16). Своєму учневi Тимофію вiн говорив: «Якщо хтось i подвизається, але незаконно буде подвизатися, то не буде увiнчаний» (2 Тим. 2, 5), себто не матиме вiд Бога нагороди. Цiкаво, що апостол Павло, який Богу вже прослужив 14 лiт, не називає себе святим, не покладається лише на свою вiру, а старається подвизатися, щоб мати чисту совiсть.
А сектанти твердять, що все це зайве, що вони святi й добре знають, що їхнє мiсце в Царствi Небесному, деякi з них говорять «у Царствi Божому». Чи не схожа така впевненiсть на релiгiйне нахабство? Треба завжди пам’ятати, що «гордим противиться Бог».
Однiєї вiри для спасiння своєї душi мало. Згадаймо: гiтлерiвцi теж вiрили. У них на пряжках було написано: «З нами Бог». На американських доларах стоїть: «У Бога ми вiримо». Та й диявол теж вiрить i Христа називає «Сином Божим» (Мф. 8, 29). Чи спасає така вiра? Спаситель про це чiтко сказав: «Не кожен, хто говорить Менi: «Господи! Господи!» - ввiйде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7, 21).
